От Бесарабия до Днепър през Первомайск: историята на българина Владимир Стафидов

От Бесарабия до Днепър през Первомайск: историята на българина Владимир Стафидов

На 9 март 1956 г., в същия ден като Тарас Шевченко, в бесарабското село Байрамча в Одеска област се ражда момче, на което е съдено цял живот да търси корените си и своя народ. Това е писателят, бардът, журналистът Владимир Стафидов. Днес той живее в Днепър, ръководи българската организация „Родната кешта“ („Роден дом“), пише книги, стихове и песни, а също така има своя група „Бубокан“, в която звучат бардовски мотиви. Журналистката от Gard City имаше късмета да разговаря с г-н Стафидов и ето какво й разказа той.

От авторката: „Това е човекът история“

З паном Володимиром  мене познайомив Сергій Осадчий, болгарський лідер на Кіровоградщині. «Ти з ним поговори, — сказав він. — Це людина-історія, людина, яка тримає болгарський дух у Дніпрі». І справді: за кілька годин розмови переді мною відкрився цілий світ бессарабських сіл, болгарських  казок, архівних таємниць прізвищ та  сучасної війни,  яка вкотре змушує відчувати, хто ти і з ким ти.

До речі, пан Стафідов привітав первомайську громаду зі святом Баби Марти, де наголосив, що доля  «недарма поселила болгар у цих краях, бо ця земля нам не чужа. Тут спочивають Кубрат, Аспарух, Бат-Боян, і сьогодні тут знову триває боротьба за свободу. Болгари завжди там, де борються за волю. Ми тут і не маємо права втратити честь. Лише праця, взаємна повага й турбота про спільноту роблять нас сильними. Єдність — наша головна сила».

«Я з бессарабських болгар»

«Я з бессарабських болгар. Наші прадіди прийшли сюди в 1829 році. Оселилися в Кулевчі на Одещині», — розповідає він.

Батьківська лінія — з Кулевчі та Маразліївки (нині Білгород-Дністровський район). Дід був болгарином, а от у прабабусі  справжній бессарабський «коктейль».

«У неї намішано все: і грецька кров, і молдовська, і українська, і руська. Отака була суміш. Бессарабія — вона така».

Мати  болгарка з Делен.  Закінчила медичне училище й за направленням поїхала працювати в Байрамчу. Малого Володю на кілька років віддали бабусі Іванці. Дід був пічником,  знаним майстром. Печі будував так, щоб обігрівали кілька кімнат і були економними. У родині тримали овець, робили бринзу, каварму, вино. На одну людину по п’ять овець на рік. Їжа, одяг, тепло — все це зі своєї праці.

«Я пам’ятаю запах висушеного овечого кізяку, яким топили. Він навіть приємний. Бо тварина чиста»,  — розповідає пан Стафідов.

Прізвище, якого не було

Історія Володимира почалася задовго до 1956-го. Якось він  поїхав у болгарську Кулевчу шукати своє прізвище.

«Я думав, що  ще ж могли бути живі спогади про наших, але ніхто не чув фамілії Стафідов. Ніхто. Чесно, я їхав засмучений».

І саме тоді історія зробила несподіваний поворот. Знайомий із української Кулевчі — краєзнавець, що працював в архівах,  запитав: «А по якому прізвищу ви шукали?»

«По якому? Стафідов». Відповідь була приголомшливою: «Це не ваше прізвище».

З архівних ревізьких казок з’ясувалося, що справжнє родове ім’я  Курта - Стоянов.

«Оце вам русифікація. Розумієте? Людина живе з одним прізвищем, а її коріння зовсім  інше. Я був шокований, але водночас щасливий, бо  знайшов себе. А ще гордий тим, що мої предки наполягли на своєму і замість Куртастоянов обрали собі суто болгарське прізвище Стафідови, що в перекладі з болгарської означає родзинка (сушений виноград)».

Дитинство з болгарським присмаком

Як уже згадувалося, перші п’ять років життя  Володимир прожив у селі в бабусі Іванки.

«Я заговорив болгарською. Світ для мене був болгарський», — з теплотою в голосі пригадує він.

Бабуся не вміла ні читати, ні писати, але щовечора розповідала казки  про хитрого Петера, про ведмедів, про селянське життя. І одного разу маленький Володя не витримав, втрутився у бабусині розповіді. Як то герой не туди звернув, куди йому треба за логікою.

«Я закричав: “Бабо, як це? Він же завжди наліво!” А вона каже: “Онуче, у казках усе можливо”. І з того моменту казки почав розповідати я».

Тоді ж він увібрав і болгарську ментальність,  уважність до деталей, хазяйновитість, повагу до праці. Він пам’ятає, як сусіди розбирали новенький мотоцикл «по гвинтиках», щоб зрозуміти, як працює. Як дід-пічник будував печі так, щоб вони обігрівали дві-три кімнати й економили кожну тріску.

«У болгар усе має бути доцільно, капітально, надовго,» — ділиться своїми спостереженнями Володимир.

Дніпро: шістдесят професій і одна справа

У 1976 році він приїхав до Дніпра. Не став дипломованим фахівцем, бо не вистачило терпіння сидіти п’ять років за партою.

«Я прогуляв своє життя, але не марно», — сміється Володимир.

За плечима  близько 60 професій: від ремонтника ліфтів (навіть виграв фахові змагання) —  до роботи на заводах. Він ніколи не «пас задніх». Але болгарська тема не відпускала. З початку 2000-х він активно працює з болгарською пресою, зокрема з Дорою Костовою, редакторкою «Роден край», видає книжки, пише пісні, створює бардівську студію «БубОкан», а головне очолює в Дніпрі болгарську організацію «Родна кєшта».

«Не дуже нас багато, але поки є хоча б п’ятеро активних — громада жива»,  — ділиться Володимир.

Церква, громада і розчарування

Особливе місце в його спогадах займає  історія з храмом у Делен. Старовинна церква, відбудована зусиллями громади, роками стояла без мощей, які необхідні за канонами реліквій.

Коли ж вирішили їх привезти, то до села приїхав один із  митрополитів.

«Він побачив, що храм доглянутий, люди гуртуються, священника люблять і  вирішив його перевести, просто  так».

Село повстало. Люди не погодилися і почули у відповідь прокляття.

«Митрополит сказав: “Проклинаю ваше село до сьомого коліна”. Уявляєте?»

Згодом з’ясувалося, що частина громади мала проросійські настрої. Володимира просили втрутитися, написати публічно.

«Я почав розбиратися  і зрозумів, що там усе складніше. Половина людей за Україну, половина — ні. Я не міг підтримувати те, що суперечить моїй позиції».

Ця історія стала для нього болючим уроком, бо любов до громади не означає бути сліпим і глухим до настроїв.

Війна: сором і гордість

24 лютого 2022 року він зустрів у Дніпрі.

«Через два тижні пішов у військкомат. Мені тоді було 66. Не взяли. Сказали, хіба що  можете окопи копати».

Йому було соромно  за проросійські заяви болгарських політиків, за позицію тодішнього президента Болгарії. І раптом  новина: прем’єр-міністр Болгарії Кирило Петков організував постачання пального й боєприпасів Україні в перші місяці війни.

«Я не уявляю, як він це зробив під тиском проросійських сил, але Болгарія тоді реально допомогла і  я заспокоївся».

Сьогодні він багато спілкується з болгарами  в Україні й у самій Болгарії. Каже, що настрої змінилися.

«Спочатку 70% були за росію, зараз все навпаки. В тому і наша заслуга: ми працювали, пояснювали, говорили. Скажу вам так: народ обманутий,  але не безнадійний».

Єднання як обов’язок

Пан Стафідов переконаний, що сьогодні питання єднання усіх національностей, які живуть  в Україні, є ключовим.

«Всім, хто зараз на українській землі, повезло. Тут відбуваються епохальні події. Неважливо, болгарин ти чи єврей. Важливо,  чи ти за справедливість».

Він нагадує, що болгари й українці мають спільну історію боротьби  проти імперій, проти поневолення.

«Український народ продовжує справу болгарського, який 500 років боровся з ігом і переміг.Україна переможе теж. Головне  — це не сумніватися».

«Ми приїхали до бабусі»

Коли його запитують, чи почуваються болгари в Україні чужими, він усміхається.

«Ми дуже рідні з українцями, — говорить Володимир Стафідов,  —  дуже. Якщо ви відкриєте болгарсько-український словник, то там 74 відсотки слів однокорінні. Ми не чужі тут, ми вдома, ми ніби приїхали до бабусі жити. Тут наше коріння теж» .

У Дніпрі його «Родна кєшта» — це не просто організація. Це місце зустрічі й місце  пам’яті.  Тут говорять болгарською й українською, співають бардівських пісень, збирають допомогу військовим.

І сам Володимир Михайлович, із невеликою борідкою, гітарою та невтомним вогнем в очах,  нагадує своїх предків: упертих, пасіонарних, тих, хто здатен пройти шлях через імперії й війни.

«Я вважаю себе частиною українського народу. Безумовно. І бажаю йому тільки одного — ніколи не сумніватися. Ціна дуже велика, але Україна буде і справедливість буде».

І, напевне, саме в цьому головна історія болгарина з Одещини, який у Дніпрі «будує» дім, рідний дім для всіх, хто пам’ятає своє коріння й обирає Україну.